Я Ната, молода художниця з Києва. Народилась у творчій родині, дитинство провела на природі та у вивченні величезної маминої бібліотеки. Навчалась у Державній художній середній школі ім. Т.Г. Шевченка, а потім в Українській академії друкарства. Жила своє щасливе життя, плідно працювала, дуже любила українські міста в усіх їхніх проявах. 

За півроку до початку війни у мене розвинувся тривожний розлад. Я відчувала шалену небезпеку. Хтось ніби обіймав мене зі спини і не давав дихати. Я знала, що насувається чорна хмара смутку, бо війна мені снилась. Щойно я переїхала з Києва у карпатське село, панічні атаки припинились. А 24 лютого, коли перші війська зайшли на територію України, мені вже не було тривожно. Я відчувала тільки лють і потребу діяти. 

До війни була відносно готова. Всі картини вціліли, я маю змогу працювати. Для мене зараз живопис - це єдиний спосіб пережити і хоча би трохи відпустити біль. А болю багато, тож і пишу щодня, без вихідних. В мене навіть змінився стиль. З гармонійних, акуратних, напівабстрактних і яскравих мої картини стали експресивними, контрастними, хаотичними і темними. 

Я не маю ілюзій щодо України. Але я вірю в нас. Ми боремося з абсолютним злом. І ми вже перемогли, бо те зло не здатне проникнути в наші душі.